DataLife Engine > Круглый стол > Специфіка української аспірантури

Специфіка української аспірантури


21 ноября 2007. Разместил: Baudolino
Вступне слово


Радий вітати усіх учасників відкритого засідання Ради молодих науковців, яке передбачає участь не лише членів Ради молодих науковців чи, ширше, науковців Харківського університету імені В. Н. Каразіна, але усіх, кому не байдужа доля науки в Україні.

Відкриваючи таку складну для обговорення тему, як проблема функціонування сучасної української аспірантури, я, з огляду не недостатність теоретичного знайомства з предметом, ризикую наразитися на жорстку і справедливу критику. Це відразу змушує мене говорити про практику, і то про практику власного досвіду.

Обережність, звичайно, потрібна й у виборі основних проблемних вузлів, навколо яких хотілося б організувати обговорення, і у формулюванні певних тез, які (можливо, дещо провокативно) хотілося б висунути й спробувати обґрунтувати.

1. Якість підготовки в українській аспірантурі була і залишається надалі порівняно невисокою (а в деяких випадках – катастрофічно низькою).

2. Попри активне обговорення проблеми (відповідні посилання можна наводити десятками, якщо не сотнями позицій) у низці авторитетних наукових, науково-популярних, публіцистичних тощо видань, проблемою майже ніхто серйозно не переймається й не намагається щось реально змінити.

3. Як не дивно, будь яке реформування системи аспірантури у більшості випадків не цікавить також самих аспірантів та їхніх наукових керівників.

15 лютого 2005 р. Рада молодих науковців на одному зі своїх засідань розглянула й попередньо ухвалила текст наступних пропозицій до Міністерства освіти і науки України щодо покращення системи підготовки аспірантів (http://rmn.110mb.com/old/pages/news/propoz.htm). Під час обговорення Пропозицій як на засіданні Ради, так і на форумі Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (http://talk.univer.kharkov.ua/index.php?showtopic=99) значна частина учасників дискусії не лише скептично поставилася до можливості певним чином змінити систему підготовки аспірантів на краще, але й взагалі заперечувала необхідність такого реформування. Це мене спочатку дивувало, оскільки цю думку висловлювали аспіранти з достатньо високим рівнем підготовки і серйозним бажанням фахово займатися науковою діяльністю.

Втім, відповідь лежить на поверхні. Реформування аспірантури «насправді» не потрібне ані «сильним», ані «слабким» аспірантам.

Активні, самостійні, орієнтовані на наукову кар’єру молоді науковці здатні самостійно розвиватися, налагоджувати наукові контакти, здійснювати пошук необхідної наукової інформації тощо. Існуюча система їм у цьому не допомагає, але й не заважає: після виконання кількох ритуальних процедур аспіранта залишають сам на сам з дисертаційним дослідженням (у кращому випадку цей тет-а-тет «доповнює» серйозний науковий керівник і, ще рідше, певне наукове середовище, до якого не лише формально, але й реально належить аспірант і яке тією чи іншою мірою сприяє його саморозвитку (мова може йти про кафедру чи науково-дослідницький сектор)).

З іншого боку ті, кому аспірантура потрібна з інших, «ненаукових» причин, задоволені у своїх потребах аж ніяк не менше. Ті ж самі ритуальні процедури – і фактично гарантований захист на виході. Причому в кандидатському дипломі не буде вказано ані тему дослідження, ані вуз (НДІ, факультет, кафедру тощо, де відбувалася підготовка аспіранта (не плутати зі спеціалізованою радою, у якій відбувся захист)). Відповідно, на виході маємо чимало майбутніх кандидатів і навіть докторів, які не опанували елементарних речей, але претендують і отримують відповідну наукову ступінь і пов’язаний з нею соціальний статус.

Наслідки усього цього зрозумілі й вже не просто передбачувані, а й очевидні: стагнація й деградація української науки, розмивання «критеріїв науковості», падіння статусу науковця тощо. Причому, судячи з кількох скандальних випадків, інформація про які дійшла до широкого загалу, спроби захистити відверте «барахло» дедалі частіше здійснюються не лише у гуманітарних науках. Звідки все це виростає і до чого може призвести, думаю, зрозуміло.

Насамкінець зазначу, що навіть «сильні» аспіранти, попри всю свою активність і «просунутість», таки не отримують належної фахової підготовки за відведені державою три роки й будучи «переобтяженими» не лише дисертацією, але й низькою стипендією, відсутністю соціальних гарантій, необхідністю будь-що заробляти на прожиття і при цьому, до речі, витрачаючи час на самостійне опанування інколи елементарних речей, які б далися набагато легше й швидше якби відповідним чином викладалися в аспірантурі.

При цьому, як це завжди буває не лише у нашій країні, але й в усьому світі, порятунок потопаючих має стати справою рук самих потопаючих. Поки самі аспіранти не будуть активно вимагати реформувати систему, жоден чиновник не тільки не поворухне пальцем, але й не задумається над необхідністю реформ. А якщо під тиском якихось зовнішніх причин (скажімо, того ж таки горезвісного «Болонського процесу» in Ukrainian edition) реформи згори й почнуться, то, без належного спротиву відвертому маразму, вони лише погіршать ситуацію.

Відповідно, має скластися еволюційна ситуація, за якої аспіранти не захочуть навчатися в аспірантурі «по-старому», а освітянська влада усіх рівнів не зможе цю стару систему втримати й нав’язати.

Я не обмовився, саме еволюційна, а не революційна. Ситуація, у якій потрібно бути реалістами і саме через це вимагати неможливого.

Неможливого лише на перший погляд.


З огляду на вищезазначене метою проведення даного заходу є саме окреслення та обговорення принципово важливих проблем вдосконалення нинішньої системи української аспірантури.

До слова запрошуються усі, кому не байдуже майбутнє української науки, передусім ті, хто має певні пропозиції щодо вдосконалення підготовки аспірантів і молодих науковців чи, принаймні, може вказати на головні «проблемні моменти» сучасної підготовки молодих науковців в Україні.

Правильне усвідомлення проблеми – перший крок до її вирішення.

То ж чи задовольняє Вас аспірантура у вашому вузі?


Голова Ради молодих науковців
Харківського національного університету
ім. В.Н. Каразіна А.М. Домановський